Законопроект про локалізацію 3739, одним з авторів якого я є, передбачає обов’язкову вимогу української складової при державних закупівлях залізничної техніки. Кошти, які держава буде здатна витратити на модернізацію рухомого складу, не тільки забезпечать залізницю новими вагонами і локомотивами, але й дадуть роботу українським машинобудівникам. Як приватним заводам, так і тим, що входять до складу Укрзалізниці.
Вантажний вагон – майже на 100% український виріб. З української руди і металобрухту виготовляють метал, з металу виготовляють запчастини і складові, українські підприємства роблять зборку, а проектувальники – технічну документацію. Трохи менша, але так само значна доля української складової в пасажирському вагоні. За моїми оцінками – в районі 60-75%.
Навіть вантажні локомотиви, які Україна з початку 2000-х років самостійно не виробляла, зараз можуть бути локалізовані на 50-55%, адже в Україні є виробники значної частини комплектуючих і є підприємства, які здатні швидко розгорнути виробництво чи збирання електровозів і тепловозів.
Можливо хтось думає, що українські підприємства - це застигле минуле? Аж ніяк. Лише тільки один КВБЗ лише в розробку пасажирських потягів інвестував 350 млн доларів. Інші заводи - і Дніпровагонмаш, і Аурум Груп, і ДМЗ Карпати, чи, скажімо Миколаївський тепловозоремонтний завод, постійно інвестують в модернізацію і нове обладнання. Це і є ті реальні інвестиції, яких потребує Україна.
Просто абсурд, коли в якості «великої перемоги» нам представляють купівлю готових американських локомотивів. Це плювати в обличчя тисячам українських робітників і інженерів, які працюють на українських підприємствах. Це економічна недолугість, якої ми маємо позбутися. Залізничну техніку маємо замовляти на українських підприємствах.
Робочі місця для українців в своїй країні і розвиток власної промисловості, а не промисловості інших країн, має стати реальним пріоритетом української держави. Законопроект про локалізацію в цьому сенсі – повернення здорового глузду в економічну і промислову політику».